Я хочу жити. Знову.

Я хочу жити. Знову хочу жити. Коли є хтось, кому не наплювати, що тобі зриває дах і несе далеко за обрій. Коли ти просто психуєш, хочеш порозбивати весь посуд, і замість цього фарбуєш дико очі й вмикаєш "Мотороллу", що аж ноут розривається від перенапруги децибел. І все через те, щодо тебе усім фіолетово. Ніхто не пережзвонює, коли не взяв слухавку. Ніхто не чекає. Ніхто не заходить, щоб погуляти містом. І коли усі й разом.... так буває... тоді просто зриває дах. І ти стоїш, фарбуєш двома тушами очі, робиш тінню яскраві зелені контури на фіолетовому фоні, малюєш губи, вдягаєш сережки й намагаєшся не плакати, пробуючи заглушити крикучий біль дикими децибелами українського року... І тут, раптом... Тобі дзвонять у двері. Приходять і кажуть: "Слухай, ну через півгодини ми можемо піти погуляти, якщо хочеш. Просто треба додому подзвонити. А потім можемо з тобою піти, якщо ти хочеш." (!!!!!) І ти зліший злого кажеш, що тебе всі дістали, але таки погоджуєшся. Бо (!) ця ж людина таки прийшла. Таки сказала. Таки змінила плани. Просто щоб тебе не рознесло вщент. Щоб тебе не носило одну пустим мрячним містом, яке бризкається холодними сльозами дощу. Просто щоб тебе не розривало зсередини від болю, який ти не можеш нікому показати й починаєш істерично сміятися. Сміятися й битися в шаленій ейфорії просто так, тільки щоб раптом не розплакатись, щоб ніхто раптом не дізнався, як боляче тобі буває, перманентно буває...

Ця людина вбила на мене весь день. А я це дорого оцінюю. Просто, бо людині не було байдуже. Просто, бо людині цікаво зі мною спілкуватися. Просто. Не через щось.

Я хочу жити. Якщо є хтось, кому не байдуже, жити треба.